Тематичний напрям 1.

Тематичний напрям 1.

Актуальні проблеми державного управління

УДК 35.073.515+347.218

АНАЛІЗ ФОРМУВАННЯ ПРАВОВИХ ЗАСАД  СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ КОМУНАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ  В  УКРАЇНІ

Кизим Антоніна Юріївна,

слухач магістратури спеціальності «Державна служба»

Івано-Франківського національного

технічного університету нафти і газу

У статті розглянуто історію становлення й розвитку комунальної власності в Україні. Зроблено ана­ліз загальнодержавних та локальних норма­тивно-правових актів. Описані шляхи вдосконалювання правового регулювання управління комунальною власністю.

Ключові слова: комунальна власність, органи місцевого самоврядування, правове регулювання, територіальна громада, управління.

В статье рассмотрена история становления и развития коммунальной собственности в Украине. Сделан анализ общегосударственных и локальных нормативно-правовых актов. Описаны пути повышения эффективности правового регулирования управления коммунальной собственностью.

Ключевые слова: коммунальная собственность, органы местного самоуправления, правовое регулирование, территориальное общество, управление.

The article deals with the history of becoming and development of community property in Ukraine. The analysis of national and local normatively legal acts is done. The ways of improvement  of the legal adjusting of communal property management are described.

Keywords: community property, organs of local self-government, legal adjusting, territorial society, management.

Постановка проблеми. Сучасний етап розвитку Української держави та громадянського суспільства потребує принципово нової якості публічної влади: удосконалення моделі державного управління, наповнення місцевого самоврядування реальним змістом, ефективного правового регулювання організації діяльності територіальних громад та органів місцевого самоврядування. Зокрема, це стосується управління комунальною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст та їх спільною власністю, безпосередньої участі громадян у виконанні функцій місцевого самоврядування, а також взаємодії територіальних громад, співробітництва у реалізації спільних проектів. Важливого значення набуває адаптація національної законодавчої бази з питань місцевого та регіонального розвитку до європейських стандартів, встановлення правового режиму комунальної власності та правових основ управління об’єктами спільної власності територіальних громад.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Системний аналіз наукових праць і літературних джерел з проблеми дослідження показав, що питання управління комунальною власністю територіальних громад, правового забезпечення управління цією власністю розкривається не повною мірою. Проблеми місцевого самоврядування, зокрема управління комунальною власністю досліджувалися вітчизняними та зарубіжними науковцями та фахівцями. Окремі аспекти проблематики висвітлені в працях таких вчених, як Г. П. Антонієвої, В.І. Кравченко, О. П. Кириленко, І. О. Луніна, В. М. Опаріна, Р. Педерсона, С. І. Юрія.

Найбільшу увагу проблемам права комунальної власності приділяли такі вчені-юристи: Б.І. Адамов, Р.Ф. Гринюк, О.В. Дзера, З.М. Заменгоф, С.А. Зінченко, С.М. Корнєєва, В.К. Мамутов, В.С. Мартемьянова, Л.А. Музика, І.С. Щебетун, В.С. Щербина та ін.

Мета статті.  Аналіз вітчизняної нормативно-правової бази з майнових питань та визначення в ній місця комунальної власності. Для досягнення поставленої мети потрібно: з’ясувати генезис ста­новлення системи управління комунальною власністю; розкрити особливості правових засад запровадження комунальної власності в Україні; запропонувати заходи щодо їх удосконалення.

Виклад основного матеріалу. Протягом тривалого часу місцева влада в Україні змушена працювати в умовах обмеження власних фінансових ресурсів і глибокої залежності від державного бюджету. Місцеве самоврядування залишається приреченим на стагнацію і залишається формальною декларацією, що аж ніяк не відповідає європейським цінностям, які проголошені у Європейській хартії місцевого самоврядування.

Сьогодні конституційна та адміністративна реформи, що проводяться в Україні, на територіальному рівні передбачають розширення повноважень місцевого самоврядування, зміцнення територіальних громад і покращення добробуту громадян.

Ефективність місцевого самоврядування вимірюється наявністю у громади достатнього місцевого бюджету, а також ефективно працюючої комунальної власності. Адже ще в Європейській хартії місцевого самоврядування закріплювалось, що інститут місцевого самоврядування є однією із головних підвалин будь-якого демократичного режиму, вони існують лише на основі права в рамках національної економічної політики на свої власні адекватні фінансові ресурси, якими вони можуть вільно розпоряджатися в межах своїх повноважень. Обсяг цих фінансових ресурсів повинен відповідати функціям, передбаченим конституцією або законом [5].

Однак, якщо  правовому режиму майна державної та приватної форм власності приділяється достатньо уваги з боку законодавця, науковців та практиків, то щодо правових питань реалізації права комунальної власності маємо зовсім протилежну ситуацію. Як відомо, комунальна власність – це публічна форма власності, яка належить територіальним громадам та їхнім об’єднанням. Проте конституційний інститут комунальної власності не дістав належного та достатнього законодавчого регулювання; судового захисту; застосування у практиці органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Досліджуючи процес становлення комунальної власності в Україні, більшість вчених та практиків виокремлюють два її етапи: перший – з моменту прийняття Закону України “Про власність” до прийняття Конституції України (1991-1996 рр.), другий – від прийняття Конституції України донині.

На основі системного та історико-правового аналізу особливостей формування комунальної власності в Україні Алексєєвим В.М. запропоновано нову періодизацію становлення комунальної власності: перший етап (1990-1996 рр.) – установчий; другий етап (1996-1997 рр.) – період певної невизначеності щодо управління майном органами місцевого само­врядування; третій етап (з 1997 р. і донині) – законодавче очікування визначення процесу управління комунальним майном на всіх рівнях [1].

Так, якщо проаналізувати процес формування правових засад становлення комунальної власності в Україні, то вперше поняття "комунальна власність" у законодавстві України знаходимо в Законі УРСР "Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування", ухваленому  в грудні 1990 р. [7]. Законодавство визначило, що комунальна власність становить основу місцевого господарства (ст.7), служить джерелом одержання доходів місцевого та регіонального самоврядування і задоволення соціально-економічних потреб населення відповідної території (ст.5). Управління комунальною власністю здійснювали адміністративно-територіальні одиниці в особі сільських, селищних, міських, районних, обласних рад народних депутатів. До комунальної власності було віднесено майно, яке передається безоплатно державою, іншими суб'єктами права власності, майно, яке створюється і купується органами місцевого самоврядування за рахунок належних їм коштів, а також майно, перелік якого встановлено Законом "Про власність".

У пострадянський період термін "комунальна власність" з’явився в Законі України "Про власність", прийнятому Верховною Радою України 26 березня 1991 р. [6].  Відповідно до ст.31 цього закону, в Україні поряд із загальнодержавною власністю з’явилась і державна комунальна власність як власність окремих адміністративно – територіальних одиниць. Фактично назва "державна комунальна власність" відображала нерозмежованість об’єктів державної і власне комунальної власності, яка існує, певною мірою й понині. Суб’єктами права державної комунальної власності було визначено адміністративно-територіальні одиниці, в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів. Закон не визначив вичерпного переліку об’єктів права державної комунальної власності, а тільки зазначав, що таким може бути, крім переліченого у законі, й інше майно, необхідне для забезпечення економічного та соціального розвитку відповідної території.

На виконання закону “Про власність” Кабінет Міністрів України 5 листопада 1991 р. ухвалив постанову “Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно – територіальних одиниць (комунальною власністю)” [10].

Важливими правовими джерелами з цього питання є також рішення про формування комунальної власності, що приймалися виконавчими комітетами місцевих рад, оскільки, відповідно до вищезазначеної постанови Уряду України, саме на них покладалося питання розмежування майна між власністю областей, міст Києва та Севастополя і власністю районів, міст обласного підпорядкування, районів міст Києва та Севастополя; між власністю районів, міст обласного підпорядкування та власністю інших адміністративно-територіальних одиниць. Відповідне розмежування проводилося вищестоящими виконавчими комітетами (областей, міст Києва і Севастополя) із залученням нижчестоящих (районів, сіл, селищ, міст, районів у містах).

Конституція України 1996 р. уточнила форми власності в державі: вона визнала комунальну власність як самостійну і незалежну від держави форму публічної власності. Про це йдеться у ст. 41 Конституції. Відтак вже тоді значною мірою втратив юридичну силу закон "Про власність". Крім того, ст.142 Конституції України проголосила, що «матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об’єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Територіальні громади сіл, селищ і міст можуть об’єднувати на договірних засадах об’єкти комунальної власності, а також кошти бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, організацій і установ, створювати для цього відповідні органи і служби» [9].

Конституція України закріпила статус комунальної власності як складного конституційно-правового інституту, реалізація якого залежить від багатьох суб’єктів конституційного права: громадян, територіальних громад, органів місцевого самоврядування, місцевих органів виконавчої влади тощо. По суті, Конституція заклала такі основи реалізації комунальної власності, які дають змогу з допомогою конституційно-правових важелів гарантувати її належне та конституційне використання.

Отже, комунальна власність не входить до складу державної, є самостійним об’єктом права власності, управління якою здійснює безпосередньо територіальна громада або створені нею органи.

Законодавчі принципи регулювання правовідносин у цій сфері сьогодні закріплені, перш за все, в Законі України 1997 р. “Про місцеве самоврядування в Україні”,  хоча органи місцевого самоврядування, як юридичні особи публічного права, користуються й усіма правами власників, що визначені ЦК України та іншими законами. Так, в Законі України “Про місцеве самоврядування в Україні”, затверджено поняття та зміст права комунальної власності як матеріальної та фінансової основи місцевого самоврядування (статті 1, 16, 60), повноваження сільських, селищних, міських рад щодо відчуження комунального майна, в тому числі шляхом приватизації (пункт 30 частини першої статті 26), повноваження виконавчих органів рад стосовно управління комунальною власністю (стаття 29) та у сфері регулювання земельних відносин (стаття 33), повноваження районних і обласних рад по управлінню об’єктами комунальної власності (пункти 19, 20 частини першої статті 43) [8].

Необхідно відзначити, що право комунальної власності, поміж Господарського кодексу України [4], який містить ряд статей (статті 24, 63, 78), присвячених суб’єктам права комунальної власності, комунальному сектору економіки, знайшло своє відображення і в ст.327 Цивільного кодексу України: 1) у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді; 2) управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування [11].

Правовий статус комунальної власності на сьогодні визначений лише на консти­туційному рівні – Конституцією України і Законом України «Про місцеве самовря­дування в Україні». На рівні ж спеціального законодавства правове регулювання від­сутнє. На жаль, в українському законодавстві питання комунальної власності відбиті вкрай непослідовно і суперечливо, ще протягом 1991-1995 рр. науковці намагались висловлювати тези про те, що муніципальна (комунальна) власність не є державною за своїм походженням, а Фондом сприяння становленню і розвитку місцевого та ре­гіонального самоврядування України в 1993 р. була розроблена наукова концепція муніципальної власності в Україні, в основу якої було покладено тезу про її суспіль­ну (недержавну) природу. Починаючи з 1996 р. неодноразово робилися спроби роз­робки й затвердження проектів Закону «Про комунальну власність». Впродовж декількох років розроблявся Кодекс про місцеве самоврядування (Муніципальний кодекс) та обґрунтовувалась доцільність відокремлення муніципального права.

Свого часу у Верховній Раді України було зареєстровано кілька законопроектів, які присвячувались управлінню комунальною власністю, і кожен з них давав своє бачення на розв’язання проблем цієї форми власності.

Зокрема, проект Закону України "Про право комунальної власності", внесений народними депутатами України Л. Пашковським, Р. Безсмертним, В. Акопяном, О. Жовтісом зазначав, що комунальна власність – одна із форм власності, право користування, володіння і розпорядження якою належить територіальній громаді. Спільна власність територіальних громад – майно комунальної власності, яке за рішенням територільних громад чи їхніх представницьких органів об’єднується для забезпечення спільно визначених функцій та завдань. Власність області (району) – це власність, суб’єктом права якої є відповідно спільність жителів області чи району, обласні та районні органи місцевого самоврядування. Ця власність покликана забезпечувати функції і діяльність обласних та районних органів місцевого самоврядування.

 Проте цей проект закону не давав відповіді на питання про принципи розподілу повноважень між органами місцевого самоврядування первинного (село, селище, місто) та вторинного (область, район) рівнів стосовно управління комунальним майном.

Інший проект Закону України "Про право комунальної власності" був внесений народними депутатами України О. Морозом та В. Семенюк. Порівняно з попереднім проектом закону новим тут було те, що в ньому була зроблена спроба за допомогою перехідних положень врегулювати тимчасово питання компетенції щодо майна обласних та районних рад, з одного боку, і сільських, селищних, міських рад – з іншого. Зокрема, у цьому проекті закону зазначалося, що передача майна із спільної комунальної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, що знаходяться в управлінні району (області), до комунальної власності відповідних територіальних громад здійснюється за рішенням сільських, селищних, міських рад та за відповідним рішенням трудового колективу комунального підприємства.

Слабким місцем двох вищезазначених проектів законів було, зокрема, уникнення їхніх авторів визначення поняття "управління комунальною власністю" та функціональне розмежування повноважень між органами місцевого самоврядування різних адміністративно-територіальних одиниць.

Проект Закону України "Про право комунальної власності та управління об’єктами права комунальної власності", внесений народним депутатом В. Матвєєвим, визначав управління об’єктами права комунальної власності, як здійснення органами місцевого самоврядування та уповноваженими ними органами, іншими суб’єктами повноважень щодо реалізації прав територіальної громади як власника цих об’єктів, пов’язаних з їх ефективним використанням та розпорядженням відповідно до законодавства України з метою задоволення жителів територіальної громади у роботах, послугах, інших громадських потребах. Автор законопроекту пропонував поділити об’єкти права спільної власності територіальних громад на майно, яке до 12 червня 1997 р. (тобто до набрання чинності закону "Про місцеве самоврядування в Україні") було передане до комунальної власності областей і районів, а також на майно, яке за пропозиціями територіальних громад сіл, селищ, міст передавалось в управління обласних, районних рад, чи набуте останніми на законних підставах. В першому випадку виникає спільна сумісна власність, яка поділу не підлягає, а у випадку добровільного об’єднання майна територіальних громад виникає спільна часткова власність. Однак практично механізм управління комунальним майном чітко не було визначено [3].

Дещо пізніше у Комітеті Верховної Ради України з питань економічної політики перебував  на розгляді проект закону України “Про право комунальної власності та управління об’єктами права комунальної власності, об'єктами спільної власності територіальних громад” від 4 серпня 2006 р. (автори – Цушко В. П., Бокий І. С., Данілін М. О.). У ньому пропонувалося чітко регламентувати процес управління об’єктами права комунальної власності територіальної громади села, селища, міста, повноваження посадових осіб, а також питання володіння, розпорядження і користування спільною власністю територіальних громад.

Разом з тим у Комітеті Верховної Ради України з питань будівництва, містобудування і житлово-комунального господарства знаходився на розгляді проект закону України “Про комунальну власність та житлово-комунальну інфраструктуру” від 11 листопада 2006 р. (автори - Шкутяк З. В., Куйбіда В. С., Суслов Є. І., Кукоба А. Т.). Для розмежування і врегулювання питань підпорядкованості і управління об’єктами цим законопроектом було запропоновано ввести такі види власності у межах комунальної:

·  спільна власність територіальних громад – комунальна власність двох або більше територіальних громад, що належить їм на праві спільної сумісної чи на праві спільної часткової власності;

·  спільна сумісна комунальна власність – комунальна власність декількох територіальних громад без визначення часток кожної з них, що задовольняє їх спільні потреби і перебуває в управлінні районних та обласних рад;

·  спільна часткова комунальна власність – комунальна власність двох або більше територіальних громад, які об’єднуються на договірних засадах для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, установ та організацій із визначенням часток кожної з них у праві власності.

Крім того, визначення місцевого бюджету як громадського фонду грошових коштів було підставою для включення його до переліку об’єктів права територіальної громади. Тому у законопроекті запропоновано врегулювати здійснення прав власності на фінансові ресурси, зокрема пропонувалося до комунальної власності віднести доходи місцевого бюджету, депозити територіальних громад у банківських та інших фінансово-кредитних установах, інші фонди коштів, що належать територіальній громаді [12]. 

Отже, Конституція України та закон "Про місцеве самоврядування в Україні" зробили суттєвий крок в урегулюванні питань формування та управління комунальною власністю. А втім уже кілька років на порядку денному гостро стоїть питання про прийняття першого закону "Про комунальну власність та управління об’єктами комунальної власності", який з позицій уже нового покоління законодавства, заснованого на пріоритеті прав і свобод громадян, врегулює основні питання функціонування цієї форми власності.

Вищезазначені проекти законів мають право на існування, проте жоден з них достатньо повно не вирішує проблем управління комунальною власністю і тому не став на сьогодні основою відповідного законодавчого процесу, що породжує необхідність вдаватися до аналогії закону, тобто застосуванню правових норм, регулюючих найближче коло суспільних відносин, якими виступають за­кони про державну власність.

На сьогодні органи місцевого самоврядування, для реалізації своїх повнова­жень, діючи в межах законів України, вдаються до локальної нормотворчості, тобто регулювання питань управління комунальною власністю за допомогою спеціально схвалюваних локальних нормативних актів. Така практика уявляється в існуючих правових умовах найбільш виправданою, оскільки дозволяє, з одного боку, макси­мально врахувати всі регіональні соціально-економічні особливості, а з іншого – від­повідає вимогам Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

Більшість районних та обласних рад України прийняли рішення про делегу­вання власних повноважень місцевим державним адміністраціям, у т.ч. й повнова­ження щодо управління об’єктами спільної власності. Проте, одні ради залишили ці повноваження у себе, а інші делегували тільки частину повноважень з управління об’єктами спільної власності (наприклад, майном). Таке делегування робить ефек­тивним тільки контроль за спільною власністю, але не створює належних умов для підвищення ефективності функціонування об’єктів цієї власності з боку рад. Ство­рюються умови для незацікавленості в діяльності об’єктів спільної власності, яка посилюється відсутністю ресурсного супроводження делегованих повноважень міс­цевого самоврядування [2].

З викладеного бачимо, що навіть невеликий аналіз проблем правового регулювання інституту комунальної власності переконує у тому, що корінні проблеми нинішнього стану цієї форми власності існують через невирішеність проблем переходу України від традиційної до європейської моделі політичної системи. Цей перехід, передусім, повинен стимулювати пошуки законодавчого регулювання питань комунальної власності.

Висновки та перспективи подальших досліджень. Вивчення наукових праць і законодавчих актів показало, що процес формування комунальної власності в Україні ще не завершений й потребує чіткого законодавчого врегулювання щодо подальших його перспектив.

Аналіз наукової літератури, досвіду нормативно-правового забез­печення свідчить, що процес формування матеріальної основи місцевого самоврядування ще не завершено: не повною мірою законодавчо врегульовано статус комунальної власності та управління нею, нечітко визначено правовий статус майна спільної власності територіальних громад, не проведено структурування об’єктів права комунальної власності, не врегульовано особливості здійснення права комунальної власності та права спільної власності територіальних громад, не визначено порядок управління комунальним майном, не встановлено чітких обмежень щодо розпорядження ним. Усе це зумовлено певними колізіями між нормами Конституції України, законів України “Про місцеве самоврядування в Україні”, “Про місцеві державні адміністрації”, які потребують усунення шляхом вдосконалення законодавства.

Формування ефективної системи управління комунальною власністю слід здій­снювати у поєднанні з науковими дослідженнями суспільних, правових, організацій­них, інституційних, економічних відносин між державою та громадою, результатом яких стало б обґрунтування і прийняття єдиного правового поля, яке б обумовлюва­ло права, компетенції, повноваження учасників управління, використання та розпо­ряджання комунальною власністю на загальнодержавному рівні.

З огляду на це, подальше наукове дослідження відносин з управління комуналь­ною власністю в Україні слід проводити у напрямах розробки конкретних норматив­но-правових актів, механізмів їх упровадження у практику, науково-методологічних рекомендацій з обміну досвідом між регіонами країни щодо створення раціональ­ної та дієвої організаційно-виконавчої структури органів управління, послідовного впровадження новаторських ідей.

Список використаної літератури:

1.        Алексєєв В.М. Удосконалення управління комунальною власністю в Україні: теоретичні засади: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд.  наук з держ. упр.: спец. 25.00.01 " Теорія та історія державного управління " /В.М.Алексєєв - Національна Академія державного управління при Президентові України, Київ, 2005 - 22с.

2.        Бобровська О. Ю. Теоретико-методологічні засади запровадження корпо­ративних відносин в управління розвитком муніципальних утворень : дис.... д-ра держ. упр. : спец. 25.00.04 «Місцеве самоврядування» / О. Ю. Бобровська. – Дніпро­петр. : ДРІДУ НАДУ, 2008. – 436 с., с. 316

3.        Гірняк В. Джерела конституційно-правового регулювання комунальної власності в Україні // Вісник Львів. Ун-ту Серія юридична. 2003. Вип. 38. С.182-190

4.        Господарський Кодекс України від 16.01.2003 № 436-IV - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/436-15

5.        Європейська хартія місцевого самоврядування : від 15.10.1985 р. // Віче. – 2000. – № 3. – С. 43–50.

6.        Закон України від 07.02.1991 № 697-XII «Про власність» - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/697-12

7.        Закон України від 07.12.1990 № 533-XII « Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування» - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/533-12

8.        Закон України від 21.05.1997 № 280/97 «Про місцеве самоврядування в Україні» - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/280/97-вр

9.        Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 черв. 1996 р. - Режим доступу:  http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр

10.    Постанова Кабінету Міністрів України від 5 листопада 1991 року №311 “Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно – територіальних одиниць (комунальною) власністю” - Режим доступу:  http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/311-91-п

11.    Цивільний Кодекс України 16.01.2003 № 435-IV - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15

12.    Шевченко О. Формування комунальної власності як джерела економічної самодостатності територіальних громад - Режим доступу:  http://old.niss.gov.ua/Monitor/November/18.htm

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ СФЕРИ БЛАГОУСТРОЮ НАСЕЛЕНИХ ПУНКТІВ З ПОЗИЦІЇ СУСПІЛЬНОГО ДОБРОБУТУ

Ігнатенко Олександр Павлович,

канд. ек. наук, Докторант кафедри управління національним господарством,

Національна академія державного управління при Президентові України

Сфера благоустрою населених пунктів, що є складовою житлово-комунального господарства, являє собою одну з галузей економіки держави. Вона тісно пов’язана із життєдіяльністю суспільства, створює комфортні умови для проживання та праці населення.

В питаннях державного регулювання сфери благоустрою населених пунктів важливим є визначення методологічних підходів до формування відповідної системи.

Сферу благоустрою населених пунктів слід розглядати з позиції суспільного добробуту, якому приділяли увагу в своїх роботах багато видатних вчених щодо економічної теорії державної політики, управління та регулювання.

Цьому підтвердженню є композиційна теорія Г.Ганса, який зазначав, що життя людей зазвичай протікає в невеликих групах: у сім'ї, в трудовому колективі і так далі. Представляють ці групи світи не дають людям здичавіти в чужою міському середовищі, яке втілює системи впливу на людину чинників суспільного буття. Таким чином, зміни у сфері природного оточення, а ми розуміємо і в сфері благоустрою населених пунктів, людина сприймає двояко: через мікрокосм - мікрорайон, квартал, вулиця, і макрокосм - країна, планета [2, c. 158].

Слід нагадати, що під економічною теорією розуміють суспільну науку, що вивчає найважливіші сторони нашого життя, пов’язані з виробництвом, розподілом, обміном і споживанням життєвих благ [3, с. 12]. А оскільки саме до життєвих благ можна віднести і сферу благоустрою населених пунктів вона набуває значного соціального значення у питаннях державного регулювання.

Економічна теорія еволюціонувала протягом різних періодів розвитку, ускладнюючись і розгалужуючись у різні течії і школи економічної науки. Критеріями виокремлення основних напрямів економічної теорії були предмет, методологія дослідження (мікро-, макроекономіка), тлумачення цінності, координаційні механізми та ін. Економічні ідеї щодо місця та ролі держави в регулюванні господарських процесів, а також цілей і засобів економічної політики держави розвивалися в межах різних напрямів економічної теорії [1, с. 24-32].

Першу цілісну концепцію економічної політики держави було розроблено у межах меркантилізму - напряму, послідовники якого вважали, що забезпечення національних інтересів держави є основною метою тогочасної економічної політики. Ця мета була пріоритетною як для раннього (монетарного) меркантилізму XIV - середини XVI ст. (англієць Вільям Стаффорд (1554-1612 рр.), італієць Гаспаро Скаруффі (1519-1584 рр.), так і для пізнього (мануфактурного) - (англієць Томас Мен (1571-1641), француз Антуан де Монкретьєн (1575-1621 рр.), італієць Антоніо Серра (прибл. XVI-XVII ст.).

Виникнення класичної політичної економії в Англії (наприкінці XVII ст.) та Франції (на початку XVIII ст.) дало новий поштовх розвитку державного регулювання сфери благоустрою населених пунктів. Родоначальником класичної політичної економії в Англії став Вільям Петті (1623-1687 рр.), який, обґрунтовуючи економічну політику держави, крім іншого виступав прихильником втручання держави в економічне життя, до якої відноситься сфера що ми розглядаємо.

А. Сміт у своїх дослідженнях відстоював ідеологію економічного лібералізму і принцип «невтручання» держави у перебіг господарських процесів, запропонувавши концепцію «невидимої руки», яка і регулює економічну діяльність [1, с. 9]. Це означає, що економічне життя людей підпорядковується об'єктивним закономірностям. Однак, попри негативне ставлення до державного втручання, А. Сміт вказував на вади «простої системи природної свободи»: конфлікти інтересів, випадки, коли намагання здобути для себе вигоду обертається суспільно небажаними наслідками. А. Сміт відзначав, що держава крім іншого має важливий обов'язок щодо заснування та підтримання громадських робіт.

Громадські роботи у ті часи здійснювалися у більшій частині саме на об’єктах благоустрою населених пунктів, а саме з прибирання вулиць і майданів, вивезення та захоронення відходів, догляд за садами та парками, будівництво та ремонт, очищення каналізаційних систем тощо.

Охопити майже всі проблеми політичної економії намагався англійський філософ Джон-Стюарт Міль (1806-1873 рр.). Він стверджував, що принцип невтручання має бути загальною практикою, а будь-який відхід від нього - зло, утім можливі часткові колективні дії в інтересах вищого блага, у тому числі проведення продуманої соціальної політики, до якої в даному контексті можна віднести сферу благоустрою для належного існування людей у суспільстві.

В той же час, наприклад, у Франції П'єр Буагільбер (1646-1714 рр.) був проти втручання держави в економічне життя.

Наприкінці XVIII - на початку XIX ст. поширилися ідеї утилітарної теорії суспільного добробуту, яку започаткував англійський філософ Ієремія Бентам (1748-1832 рр.). Він вважав, що найважливішим завданням є визначення - у що слід і в що не слід втручатися державі. Для проведення такого аналізу І. Бентам запропонував концепцію аналізу задоволень і страждань (її вважають першоосновою сучасного аналізу витрат і вигод), спираючись на яку, можна перерозподілити доходи між багатими і бідними для забезпечення максимального добробуту в суспільстві.

Ця теорія відіграла значну роль у поширенні ідей маржиналізму в останній третині XIX ст. Значущими були праці В. Парето, який розвинув теорію суспільного добробуту, що досі є однією з основних при розробленні та реалізації економічної політики. Суть цієї теорії полягає в оптимальному розподілі економічних ресурсів і вироблених благ. Розробляючи концепцію стійкої рівноваги, він зазначав, що подальше поліпшення будь-яких важливих показників можливе лише внаслідок глибоких структурних змін. На підставі цього Парето зробив висновок: для того щоб підняти рівень мінімального доходу або зменшити розрив у доходах, необхідно забезпечити прискорене зростання багатства порівняно з приростом населення. Отже, проблема поліпшення умов життя найбідніших верств населення, у тому числі щодо благоустрою населених пунктів, є насамперед проблемою створення багатства.

У 90-ті роки XIX ст. в Англії сформувалась кембриджська економічна школа. Один з її представників Артур-Сесіл Пігу (1877-1959 рр.) розвинув принцип «найбільшого блага для найбільшої кількості людей»: вищого рівня добробуту можна досягти рівномірним розподілом доходів, хоча це й може негативно вплинути на нагромадження капіталу. А.Пігу вважав, що за умов вільної конкуренції достатньо опосередкованих методів, а з посиленням монополізації необхідне пряме втручання держави в економіку.

Розвиток маржиналізму та концепцій кембриджської економічної школи зумовив створення неокласичної економічної теорії, що стала провідною в економічній науці наприкінці XIX - на початку XX ст. Цей напрям започаткував англійський економіст Альфред Маршалл (1842-1924 рр.). Одним з основних постулатів щодо ролі держави в регулюванні господарських процесів було визначено, що функції держави повинні бути обмежені виробництвом суспільних благ, боротьбою з монополіями, усуненням різноманітних зовнішніх ефектів, а також підтримкою безпеки, законності та правопорядку.

Паралельно з неокласичним напрямом наприкінці XIX ст. сформувався інституціоналізм. Його основними особливостями у трактуванні ролі держави в економіці були: критичний аналіз ортодоксальних теорій з розробленням альтернативних програм економічної політики; намагання вивчати не стільки функціонування системи, скільки її розвиток (трансформацію капіталізму); аналіз економічних відносин не з позицій т. зв. людини економічної, а з позицій організації суспільства, держави; намагання посилити суспільний контроль над бізнесом; визнання необхідності втручання держави в економіку.

Поява у 1936 р. праці англійського економіста Джо-на-Мейнарда Кейнса (1883-1946 рр.) «Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей» ознаменувала початок кейнсіанської революції, яка зумовила значні зміни в економічній теорії. Дж.-М. Кейнс розглядав державне втручання, спрямоване на стимулювання сукупного попиту, як життєво необхідне для функціонування ринкової системи, яка втратила здатність до саморегулювання.

У 60 - 70-ті роки XX ст. течія посткейнсіанства, що виникла, прагнула розвивати і реформувати кейнсіанство, а важливими заходами економічної політики держави вважали соціальні реформи, програми перерозподілу доходів, обмеження влади монополій.

У контексті розгляду економічної науки у сфері управління господарськими процесами, у тому числі сфери благоустрою населених пунктів як одну з галузей економіки, необхідно звернути увагу на співвідношення понять «публічне адміністрування», «державне регулювання економіки» і «економічна політика». Стосовно останніх двох понять у науковій літературі наразі не існує однозначної точки зору. Даючи різні визначення, науковці зводять їх основні відмінності до виокремлення різних форм економічної політики та державного регулювання економіки [1, с. 32-37].

Державне регулювання охоплює більше форм, ніж економічна політика, зокрема економічне прогнозування, програмування та планування економіки. Воно може поширюватися одночасно майже на всю економічну систему або її окремі підсистеми і реалізуватися за допомогою всіх або кількох форм економічної політики. Основними спільними формами державного регулювання економіки та економічної політики є: фінансова, бюджетна, грошово-кредитна, податкова, структурна, науково-технічна, промислова, інвестиційна, цінова, аграрна, зовнішньоекономічна, амортизаційна, валютна, антициклічна (у т. ч. антикризова), антимонопольна, інноваційна, регіональна, антиінфляційна, політика доходів, зайнятості. Отже, державне регулювання економіки формує базис для здійснення цілеспрямованих заходів економічної політики; є системою інструментів, за допомогою яких держава досягає певних цілей економічної політики.

Проаналізувавши економічну науку у сфері управління господарськими процесами можна зробити висновок, що у сфері благоустрою населених пунктів державне регулювання може застосовувати різні можливі форми економічної політики та державного регулювання економіки враховуючи специфіку цієї сфери.

Список літератури

1.             Бодров В.Г. Державне регулювання економіки та економічна політика: навч. посіб. / В.Г.Бодров, О.М.Сафронова, Н.І.Балдич. – К.: Академвидав, 2010. – 520 с.

2.             Велихов Л.А. Основы городского хозяйства. – М.: Наука, 1996. – 470 с.

3.             Основи економічної теорії: навч. Посіб. / С.Д.Дзюбик, О.С.Ривак. – 3-тє вид., переробл. І доповн. – К.: Знання, 2014. – 423 с.

ІНФОРМАЦІЙНО–КОМУНІКАТИВНІ ТЕХНОЛОГІЇ ЯК МЕХАНІЗМИ ВЗАЄМОДІЇ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА ТА ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ

Книш Павло Васильович,

заступник голови

Снятинської РДА Івано-Франківської області

Інформаційно–комунікативні технології постають головним засобом взаємодії громадянського суспільства та публічної влади. Відносини й взаємовплив громадянського суспільства та держави, цих двох підсистем єдиної системи є визначальними у забезпеченні демократичного розвитку країни.

Сутність громадянського суспільства ґрунтується на ідеї автономності та індивідуальної свободи громадян, невтручання держави в життя громадянського суспільства. За визначенням авторів посібника «Основи демократії»: «громадянське (цивільне) суспільство за цим виданням, — це сфера спілкування, взаємодії, спонтанної самоорганізації та самоврядування вільних індивідів на основі добровільно сформованих асоціацій, яка захищена необхідними законами від прямого втручання і регламентації з боку держави і в якій переважають громадянські цінності [4, c. 454].

Громадянське суспільство — це суспільство з розвиненими економічними, культурними, правовими, політичними відносинами між самими індивідами, які не опосередковані державою. У ньому вільно розвивається асоціативне громадське життя, діють установи та ЗМІ, формуються й функціонують найрізноманітніші громадські об’єднання. Воно розвивається в умовах правової держави й саме є базою для неї. Рівновага між громадянським суспільством та державою — важливий чинник стабільного демократичного розвитку, а порушення її спричинює гіпертрофію владних структур, відчуженість і політичне безсилля народу [1, c. 6].

У демократичних країнах сформовано низку нормативно–правових, управлінських, технологічних механізмів взаємодії органів державної влади та місцевого самоврядування з громадськістю. Серед них особливого значення набувають політичні комунікації як важливий засіб підвищення ефективності державного управління, що має визначальний вплив на процеси демократизації політичної системи країни в цілому.

Інформаційно–комунікативну діяльність можна представити у вигляді процесу передачі інформації від джерела (комунікатора) до одержувача (реципієнту) за допомогою певного каналу, що передбачає наявність «зворотного зв’язку», тобто отримання комунікатором інформації про те, якою мірою і з якою якістю реципієнт отримав, засвоїв і сприйняв відповідну інформацію, які думки вона в нього викликала.

Якщо цей процес представити у вигляді системи і застосувати системний підхід [6], то можна виділити в ній низку таких елементів:

— суб’єкти комунікативного процесу — відправник і одержувач повідомлення (комунікатор і реципієнт);

— засоби комунікації — код, який використовується для передачі інформації в знаковій формі (слова, картини, графіки тощо);

— канали комунікації, якими передається повідомлення від комунікатора до реципієнта (лист, телефон, радіо, телебачення, Інтернет тощо);

— предмет комунікації (певне явище, подія) і повідомлення, яке його відображає (стаття, радіопередача, телевізійний сюжет тощо);

— ефекти комунікації — зміни внутрішнього стану суб’єктів комунікативного процесу, в їхніх взаєминах або в їх діях, наслідки комунікації.

Відомий дослідник політичної комунікації Р.–Ж. Шварценберг виокремлює такі соціально–комунікативні канали, характерні для системи державного управління:

1) комунікація через неформальні канали;

2) комунікація через організації;

3) комунікація через засоби масової інформації [7].

Таким чином, можна відзначити, що інформаційно–комунікативна діяльність у державному управлінні — це, по–перше, система обміну інформацією між органами державної влади та населенням, організаціями різних форм власності за допомогою спеціальної системи символів, кодів, засобів та організаційних форм; а, по–друге, соціальна взаємодія, що має низку специфічних властивостей і ознак, спрямована на регулювання поведінки людей, роботи інститутів державної влади заради досягнення певної мети [2].

Варто відзначити, що мотиви участі в комунікативному процесі в органів державної влади та громадськості часто відрізняються. Державні органи та інститути вступають у процес комунікації для того, щоб інформувати, впливати, переконувати громадськість у правильності обраного політичного курсу (ухваленого управлінського рішення) або з метою визначення шляхів його вдосконалення. Головною причиною участі у процесі комунікації з боку громадськості є задоволення потреб, захист інтересів окремої людини або групи людей. Цілі комунікації обслуговують ті чи інші потреби: виживання, самореалізації, співпраці з іншими людьми, прояву своїх здібностей тощо [3, c. 25].

Таким чином, інформаційно–комунікативна діяльність є важливою складовою процесу державного управління, оскільки вона дозволяє узгоджувати і об’єднувати цілі держави і громадян в єдине ціле, що в результаті призводить до прийняття спільних і взаємоприйнятних політичних та управлінських рішень. Отже, функціями інформаційно–комунікативної діяльності в державному управлінні є:

— функція обміну, створення інформаційних каналів для обміну інформацією між окремими організаціями, працівниками та громадськістю забезпечення ефективного обміну інформацією між ними;

— координуюча, тобто узгодження цілей і завдань діяльності, координації дій;

— креативна, яка полягає в тому, що інформація не просто передається, а й формується, що є важливим моментом у контексті ухвалення політичних (управлінських) рішень;

— керуюча, адже завдяки комунікації, можна регулювати не тільки діяльність державних органів і установ, а й впливати на поведінку інших людей;

— регулююча — регулювання та раціоналізація інформаційних потоків в системі державного управління;

— стабілізуюча — забезпечення стабільного функціонування соціальної системи;

— мобілізаційна, спрямована на отримання підтримки і схвалення суспільства з приводу прийнятих політичних (управлінських) рішень;

— інтегруюча, пов’язана із здійсненням такої державної політики, яка б враховувала інтереси всіх елементів суспільної системи, сприяла виробленню і прийняттю узгоджених управлінських рішень;

— функція соціалізації, що пов’язана з засвоєнням у процесі інформаційного обміну соціально–політичних норм, цінностей і традицій, підвищенням рівня політичної компетентності громадян [5, c. 36-48].

Вирішення конкретних завдань з інформаційного забезпечення діяльності органів публічної влади в Україні, у тому числі з надання адміністративних послуг, повинно здійснюватися на вже сформованій європейській інновативній комунікативній парадигмі. Квінтесенцією цих поглядів є європейська комунікативна модель державного та муніципального управління, яка отримала розповсюдження в Європі у другій половині ХХ століття. У відповідності з цією моделлю, інформаційне забезпечення діяльності органів публічної влади відбувалося комплексно із залученням ресурсів та врахуванням потреб усього суспільства, окремих територіальних громад (комун), які безпосередньо впливаючи на державну владу, долучалися до інформаційних мереж публічного управління.

У контексті ствердження нової комунікаційної парадигми публічного управління відбувається конвергенція трьох сфер: комунікацій, обчислювальної техніки та інформаційного накопичення. Такий синтез інформаційно–комунікаційного забезпечення сприяє імплементації нових вимог щодо модернізації адміністративної діяльності.

Список використаних джерел:

1.        Головій В. М. Механізми взаємодії влади та ЗМІ в контексті становлення громадянського суспільства в Україні : автореф. дис. … канд. держ. упр. : спец. 25.00.02 / В. М. Головій; Класичний приватний університет. — Запоріжжя, 2009. — 20 c.

2.        Дєгтяр О. А. Інформаційно–комунікативна діяльність в державному управлінні як інструмент інтенсифікації соціального партнерства / О. А. Дєгтяр [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.dy.nayka. com.ua/?op=1&z=623‎.

3.        Кашкин В. Б. Введение в теорию коммуникации : учеб. пособие /
В. Б. Кашкин. — Воронеж : Изд–во ВГТУ, 2000. — 175 с.

4.        Основи демократії : навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. /
Авт. кол. : М. Бессонова, О. Бірюков, С. Бондарчук та ін.; За заг. ред.
А. Колодій; М–во освіти і науки України, Ін–т вищої освіти АПН України;
Укр.–канад. проект «Демократична освіта», Інститут вищої освіти. — К. :
Вид–во «Ай Бі», 2002. — 684 c.

5.        Почепцов Г. Г. Стратегические коммуникации. Стратегические коммуникации в политике, бизнесе и государственном управлении / Г. Г. Почепцов. — К. : Альтерпрес, 2008. — 224 c.

6.        Сурмин Ю. Теория систем и системный аналіз / Ю. Сурмин. — К. : МАУП, 2003. — 368 с.

7.        Шварценберг Р.–Ж. Политическая социология / Р.–Ж. Шварценберг. — М., 1992. — Ч. 1. — 121 с.

ОКРЕМІ АСПЕКТИ ФЕНОМЕНУ КОРУПЦІЇ

Колодніцька Наталія Степанівна

слухачка магістратури державної служби

Івано-Франківського національного технічного

 університету нафти і газу

Мазак Андрій Вальдемарович

кандидат наук з державного управління,

 доцент кафедри державного управління

 та місцевого самоврядування

Івано-Франківського національного технічного

 університету нафти і газу

У сучасних умовах найактуальнішим для обговорення як владними структурами, так і громадськістю України є  питання запобігання та протидії корупції. Корупція – багатоаспектне соціальне явище, яке є результатом недосконалого функціонування державних та суспільних інститутів, закономірною реакцією суспільства на недоліки суспільного розвитку. Корупція в сучасних умовах стала чинником, який загрожує національній безпеці і конституційному ладу України. Це явище негативно впливає на всі сфери життєдіяльності суспільства, руйнує економіку, політику, управління, соціальну і правову сфери, громадську свідомість, міжнародні зв’язки та все більше витісняє правові, етичні відносини між людьми й із аномалії поступово перетворюється у норму поведінки.

Узагальнена "формула" корупції [5, с. 32] відображена на рисунку 1.

Як соціально-політичне явище, корупція складається з комплексу протиправних дій і аморальних вчинків. В основі корупції лежать такі вікові традиції взаємовідносин у суспільстві як "послуга за послугу", "ти мені – я тобі" та ін. Тому корупція, як правило, не тягне за собою скарг, оскільки сторони одержують взаємну вигоду від протиправного діяння. Латентність – її основна особливість.

Захист громадської свідомості від корупційного впливу є одним із стратегічних напрямів запобігання корупції, що включає збереження моральних цінностей та зростання суспільної свідомості. Для ефективної антикорупційної діяльності необхідна соціальна база, в якій уособлюється бажання значної частини суспільства протидіяти корупції. За відсутності такого психологічного настрою суспільства антикорупційна діяльність правоохоронних та інших державних структур приречена на поразку. Зазначимо, що значним поштовхом для трансформації суспільних настроїв щодо нетерпимості корупційних проявів стали події листопада 2013 – лютого 2014 років, що призвели до зміни влади в Україні [6].

У 1995-2010 роках протидія проявам зловживання владним становищем посадових осіб здійснювалася на основі Закону України "Про боротьбу з корупцією" [1]. Чинний Закон України "Про засади запобігання і протидії корупції" [4] разом із ще одним Законом – "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопору­шення" [2] – остаточно прийнято Верховною Радою України 7 квітня 2011 року. Набрали чинності ці два закони з 1 липня 2011 року, окрім статей 11 і 12 першого з названих законів, які вступили в дію з 1 січня 2012 року. За менш, як трирічний термін дії базового антикорупційного Закону до нього шість разів вносилися зміни.

Чинний Закон уточнив і розширив, порівняно із Законом "Про боротьбу з корупцією" 1995 року, саме поняття корупції (таблиця 1):

Корупція завжди характеризується тим, що:

– це – діяння у виді використання службових повноважень та пов'язаних із цим можливостей;

– вчиняється особою у ході реалізації наданих їй владних повноважень;

– має на меті одержання неправомірної вигоди.

Відповідно до законодавства суб’єкти відповідальності за вчинення корупційних діянь сьогодні поділяються на п’ять груп. П’ята група визначена Верховною Радою України у квітні 2013 року у зв’язку із доповненням чинного антикорупційного законодавства [3]. Прийняття цього доповнення є достатньо дискусійним і практично зробило потенційними суб’єктами корупційних правопорушень усе працююче населення нашої держави.

Таблиця 1

Порівняння законодавчого визначення поняття "корупція"

Закон України "Про боротьбу з корупцією" 1995 р.

Закон України  "Про засади запобігання і протидії корупції" 2011 р.

Корупція – це діяльність осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямована на протиправне використання наданих їм повноважень для одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг

Корупція – використання особою, уповноваженою на виконання функцій держави чи місцевого самоврядування, наданих їй службових повноважень та пов'язаних із цим можливостей з метою одержання неправомірної вигоди або прийняття обіцянки/пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб або відповідно обіцянка/пропозиція чи надання неправомірної вигоди особі, уповноваженій на виконання функцій держави чи місцевого самоврядування, або на її вимогу іншим фізичним чи юридичним особам з метою схилити цю особу до протиправного ви­користання наданих їй службових повноважень та пов'язаних із цим можливостей

Чинне законодавство регламентує комплекс заходів, реалізація яких спрямована на недопущення посадовими особами корупційних діянь:

Рис. 2. Комплекс заходів, спрямованих на запобігання корупції

Зазначимо, що реалізація цього комплексу антикорупційних заходів є недостатньою і не приносить відчутних результатів. Так, згідно із дослідженням Індексу сприйняття корупції (Corruption Perceptions Index, CPI), у 2013 році рейтинг України за рівнем корумпованості залишився практично незмінним  – 25 балів зі 100 можливих. Таким чином, наша країна посіла 144 місце серед 177 держав, охоплених дослідженням і стабільно залишається у групі "підвищеного ризику" разом з Камеруном, Іраном, Нігерією, Центральною Африканською Республікою та Папуа Новою Гвінеєю [7]. Тому протидія корупції потребує формування нової парадигми державного управління, забезпечення переходу від рефлекторного до превентивного управління.

Потрібно забезпечити умови, за яких політики, найвищі посадові особи в державі, а також судді, винні в корупційних правопорушеннях, будуть притягуватися до відповідальності – в державі не повинно бути касти абсолютно недоторканних осіб, яких неможливо покарати за вчинені ними корупційні правопорушення. Дії держслужбовців повинні бути повністю регламентовані, бюрократичні процедури спрощені, забезпечений суворий нагляд за дотриманням високих етичних стандартів.

Ефективним засобом боротьби з корупцією на нижчих рівнях управління стане питання належної оплати праці державних службовців тощо.

При цьому найголовнішою умовою здійснення ефективної антикорупційної політики є існування чіткої та однозначної реальної, а не декларативної, прихильності до проведення антикорупційних реформ на найвищому рівні українського політичного керівництва.

Список використаних джерел:

1.        Закон України "Про боротьбу з корупцією" [втратив чинність] // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1995. – № 34. – Ст. 266. 

2.        Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопору­шення" // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 2011. – № 41. – Ст. 41.   

3.        Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо приведення національного законодавства у відповідність із стандартами Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією" // Голос України. – 2013. – № 90. – 17 травня.   

4.        Закон України "Про засади запобігання і протидії корупції" // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 2011. – № 40. – Ст. 404.   

5.        Клітгард Р. Корумповані міста : практичний посібник з лікування та запобігання / Роберт Клітгард, Рональд Маклін-Абароа, Г. Ліндсі Перріс ; пер. М. Павлової, А. Леухіної. – Х. : "Права людини", 2007. – 144 с.

6.        Майданівці висунули вимоги до уряду народної довіри // Сайт "Українська правда" [електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.pravda.com.ua/news/2014/02/25/7016162 

7.     Тотальна корупція вбиває чесний бізнес в Україні : прес-реліз за результатами Індексу сприйняття корупції 2013 від Transparency International // Сайт "Transparency International Україна" [електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ti-ukraine.org/content/4052.html