Тематичний напрям 2.
Концептуальні аспекти розвитку правовідносин та правової науки
УДК 349
НАЦІОНАЛЬНА АСОЦІАЦІЯ АДВОКАТІВ
УКРАЇНИ ЯК НЕОБХІДНИЙ ІНСТИТУТ В СИСТЕМІ АДВОКАТСЬКОГО САМОВРЯДУВАННЯ
Антонюк Лілія
Олександрівна
студентка 4 курсу
юридичного факультету
Київського національного університету
імені Тараса Шевченка
У статті
детально досліджена історія становлення такого інституту адвокатського
самоврядування в Україні як Національна асоціація адвокатів України,
розкриваються загальні положення щодо її правового статусу, а також висвітлено
зарубіжний досвід щодо врегулювання питання організації адвокатського
самоврядування.
5 липня 2012 року було прийнято Закон України «Про
адвокатуру та адвокатську діяльність», який вніс чимало коректив в
функціонування та побудову адвокатури в нашій країні. Це виявилося і в зміні
організаційних форм адвокатської діяльності, і у введенні обов’язкового
стажування, а також – запровадженні нової системи щодо організації
адвокатського самоврядування, що проявилось, зокрема, у створенні Національної
асоціації адвокатів України. Більшість юристів, незважаючи на те, що з часу
прийняття цього нормативно-правового акту пройшло вже майже два роки, знайомі
лише із загальними положеннями щодо
цього органу, наведеними в законі, але не більше.
Саме тому метою цієї статті є дослідити та проаналізувати
історію становлення та розвитку ідей щодо утворення окремого органу
адвокатського самоврядування, на який би покладались специфічні завдання щодо
об’єднання всіх адвокатів країни, а також зарубіжний досвід щодо врегулювання
зазначеного питання.
1.
Історія становлення інституту національної палати (асоціації) адвокатів.
Почнемо з того, що кожна держава, якщо вона
позиціонує себе як демократична та правова, гарантує своїм громадянам можливість незалежного та
професійного захисту як в суді, так і в позасудових інстанціях. Україна, як
така, що відносить себе до зазначеної вище категорії
країн, в своєму
Основному Законі передбачила, що для забезпечення права на захист від
обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших
державних органах в нашій державі діє
спеціальний орган - адвокатура [2].
З самого
початку формування адвокатського корпусу України постала необхідність
врегулювання діяльності адвокатського самоврядування, що
було ще однією із
гарантій незалежної та професійної діяльності його членів. Це питання розглядалося законодавцем, що
знайшло своє вираження у Законі України «Про адвокатуру» від 19.12.1992 року та
чинному на сьогоднішній день Законі України «Про адвокатуру та адвокатську
діяльність», а також досліджувалося багатьма вченими, такими як Полянський
Ю.Є., Долежан В.В., Фурса С.Я., Фіолевський Д.П., Андрєєвський В.В., Сафулька
С.Ф., Святоцький О.Д. тощо.
Варто зазначити,
що на сьогоднішній день український законодавець розглядає адвокатське
самоврядування як гарантоване державою право адвокатів самостійно вирішувати
питання організації та діяльності адвокатури в порядку, встановленому Законом
[1]. Проте, як стверджує Бойко П.А., якщо
звернутися до історії, то ми побачимо гостру проблему у сфері адвокатського
самоуправління. Справді, у 1992 році був прийнятий Закон України «Про
адвокатуру». За наполяганням влади він вийшов дещо скороченим, зокрема без
закріплення положення про адвокатське самоуправління, оскільки вона розуміла,
що існування Національної палати як органу, що об’єднає усіх адвокатів, суттєво
зміцнить інститут адвокатури. А далі
відбувалося щось дивне: деякі адвокати самі висловлювалися проти об`єднання, вважаючи, що будь-який орган,
навіть з мінімальними зобов’язаннями обмежує їх свободу, при цьому про користь
існування подібної палати намагались не говорити [8].
В цьому контексті слід
нагадати, що до прийняття Закону України «Про адвокатуру» на теренах України,
яка за радянський період входила до складу СРСР, діяльність адвокатури
здійснювалася відповідно до прийнятого ще в 1979 р. Закону СРСР «Про адвокатуру
в СРСР» та на підставі Положення про адвокатуру УРСР 1980 р., за якими
адвокатура в той час була певною мірою закритою та в організаційному плані
ускладненою інституцією, вступ до якої на правах членства був не простим,
тривалим і дуже заформалізованим. Так, аби стати адвокатом, згідно з чинним
тоді Положенням, необхідно було обов'язково бути членом «добровільного
об'єднання осіб, які займалися адвокатською діяльністю», тобто стати членом
певної колегії адвокатів, що як професійне об'єднання могло утворитися лише за
заявою групи осіб, котрі мали юридичну освіту, після згоди Міністерства юстиції
УРСР та затвердження і реєстрації відповідним виконкомом ради народних
депутатів [10].
При цьому, хоча зазначений орган був створений вперше в нашій державі у листопаді 2012 року, концепція Національної палати (або асоціації) адвокатів
була запропонована Спілкою адвокатів України ще у 1995 році, і пройшла
численні експертизи Міжнародної асоціації адвокатів та Ради Європи, а їхні позитивні висновки були оприлюднені в пресі. Причиною цього було
існування міжнародних зобов'язань України щодо заснування професійної асоціації
адвокатів, що відображено безпосередньо у пункті 11 Висновку № 190(1995)
Парламентської Асамблеї Ради Європи щодо вступу України до Ради Європи від 26
вересня 1995 року. Зазначене питання
було також предметом окремого ретельного обговорення на колоквіумі у місті
Байон у Франції, співорганізованого Радою Європи. Відповідно до Рекомендації Комітету
міністрів Ради Європи (2000), асоціації адвокатів «…мають бути самоврядними та
публічними органами, незалежними від органів державної влади. А органи влади
повинні поважати роль асоціації адвокатів щодо захисту її членів та захисту
їхньої незалежності від будь-яких неправомірних вказівок та порушень» [6].
2005 рік
в плані організації Всеукраїнської асоціації, або палати адвокатів України став
визначальним. 28 травня 2005 року відбулося обговорювання на загальних зборах
адвокатів м. Києва проекту Закону України «Про адвокатуру» в редакції народних
депутатів України М. Маркуша, С. Соболева, В. Демьохіна, Ю. Кармазіна, що
зареєстрований у ВР України за №7051, а також проект Закону України «Про
правову допомогу», що вносилися народними депутатами М. Катеринчуком
(реєстраційний №0013), С. Соболевим (реєстраційний №3061), В. Стретовичем
(реєстраційний №0257) [10].
В першому
із зазначених документів містились чисельні положення, присвячені
Всеукраїнській палаті адвокатів (ВПА). Наприклад, визначалось, що Всеукраїнська
палата адвокатів – це недержавна, незалежна, самоврядна, професійна організація
адвокатів України. Діяльність Всеукраїнської палати адвокатів мала
фінансуватися за рахунок членських внесків та з інших, не заборонених законом,
джерел. Вказувалось на те, що рішення Всеукраїнської палати адвокатів є
обов’язковими для всіх адвокатів України, а сама Всеукраїнська палата адвокатів
є юридичною особою і реєструється Міністерством юстиції України, в порядку,
встановленому Кабінетом Міністрів України. Всеукраїнська палата адвокатів має
штамп і печатку зі своїм найменуванням, відкриває рахунки у банках у
встановленому законодавством порядку. Також підкреслювалось, що Всеукраїнська
палата адвокатів є неприбутковою організацією. Місце знаходження Всеукраїнської
палати адвокатів – м. Київ. Щодо функцій, то актуальними були наступні
положення: «Всеукраїнська палата адвокатів: представляє адвокатуру України;
забезпечує висококваліфіковане виконання адвокатами покладених на адвокатуру конституційних завдань; сприяє
належному здійсненню адвокатської діяльності; захищає професійні, соціальні і
громадянські права адвокатів; забезпечує виконання Правил адвокатської етики;
сприяє дотриманню гарантій адвокатської діяльності; організує виконання
адвокатами захисту за призначенням; організує надання адвокатами безоплатної
правової допомоги у випадках, передбачених законом; організує підвищення
кваліфікації адвокатів; виконує інші завдання, передбачені Статутом
Всеукраїнської палати адвокатів».
Основне, на що слід звернути увагу, так це те, що ВПА
також передбачала обов’язкове членство всіх адвокатів. Це стало однією із
основних причин, чому документ так і залишився законопроектом, адже вже тоді
висловлювались негативні думки з цього приводу, зокрема тодішній голова КДКА
Київської області Галина Ковбасинська висловлювала таку позицію: «На мою думку,
не можна примушувати адвокатів, які за своєю суттю є незалежними, вступати в
будь-які організації проти їх волі. Особисто я вже тридцять років пропрацювала
адвокатом, починала тоді, коли обов'язкова участь в колегіях адвокатів для всіх
була непомірним тягарем, і з упевненістю
можу сказати, що самі адвокати не схвалюють такої обов'язковості. Крім того, у
разі обов`язковості вступу до такої палати, постає проблема сплати членських
внесків тими адвокатами, які не мають таких фінансових можливостей, наприклад,
адвокати з регіонів, які отримують низькі гонорари. Тому, мабуть, потрібно
запровадити механізм звільнення деякої категорії адвокатів від сплати внесків»
[11].
В Меморандумі про концептуальні положення щодо реформування
законодавства про адвокатуру, погодженому Спілкою адвокатів України та
Асоціацією правників України від 29 лютого 2008 року визначені такі принципові
пропозиції САУ щодо цього питання: «У визначенні адвокатури відобразити її
організаційний аспект як фахової спільноти, об'єднаної в єдину національну
асоціацію (Національну Палату) та регіональні Палати на засадах обов'язкового
(автоматичного) членства, яке набувається разом з набуттям права на здійснення
адвокатської діяльності. Запровадити самоврядування адвокатури на базі
Національної палати адвокатів України (НПАУ) та Регіональних палат адвокатів
(РПА), які слугують формою самоорганізації адвокатури для здійснення
адвокатського самоврядування... Іншими словами, потрібно обов'язково -
законодавчо закріпити єдність професійного корпусу
адвокатів, який забезпечується автоматичним набуттям кожним адвокатом
приналежності до адвокатури, організаційно оформленої у незалежну самоврядну
професійну Асоціацію (Палату) осіб, що отримали право на зайняття адвокатською
діяльністю» [3].
Більше того, якщо аналізувати стан розвитку ідейних
положень щодо створення цього органу в останні роки перед прийняттям нового
закону, то на значну увагу заслуговує офіційна позиція Всеукраїнської
громадської організації «Асоціація правників України» з питань реформування
адвокатури від 8 вересня 2011 року щодо питань організації адвокатського
самоврядування, в якій зазначено зокрема таке: «Основою адвокатського
самоврядування мають бути регіональні колегії (асоціації) адвокатів, членами
яких є всі адвокати відповідної адміністративно-територіальної одиниці. Всі
колегії (асоціації) адвокатів як колективні члени утворюють Національну палату
(асоціацію) адвокатів – представницьку
організацію адвокатури на загальнодержавному рівні. За бажанням, кожен адвокат
може бути індивідуальним членом Національної палати (асоціації) адвокатів з
визначеними законом правами та обов’язками. Вищим органом Національної палати
(асоціації) адвокатів є З’їзд адвокатів України, делегати якого обираються
зборами членів колегій (асоціацій) адвокатів. Керівним органом Національної
палати (асоціації) є Вища рада адвокатури, половина членів якої обирається
З’їздом адвокатів Україна, а інша половина складається з представників (по
одному) від кожної колегії (асоціації) адвокатів. Вищу раду адвокатури очолює
її Голова, який за посадою є Головою Національної палати (асоціації) адвокатів»
[12].
Та навіть з
такими, здавалось би достатніми для детального врегулювання всіх спірних
питань, практично десятилітнім досвідом теоретичних та практичних напрацювань,
з самого початку створення цього
органу виникло багато дискусій, критики та відкритих протистоянь. А події, що
мали місце на З’їзді адвокатів України 17 листопада 2012 року, що безпосередньо
вирішував питання її створення та діяльності, мав прийняти Статут та призначити
Голову асоціації, дістали такого резонансу по всій країні, що правомірність діяльності
самої Національної асоціації адвокатів України і дотепер знаходиться під питанням.
2.
Загальні положення щодо правового статусу Національної асоціації адвокатів
України.
Національна
асоціація адвокатів України (НААУ) визначається як недержавна некомерційна
професійна організація, яка об’єднує всіх адвокатів України та утворюється з
метою забезпечення реалізації завдань адвокатського самоврядування [1]. Закон
надає нам досить чіткий перелік повноважень, якими наділена асоціація, зокрема:
1) представляє
адвокатуру України у відносинах з органами державної влади, органами місцевого
самоврядування, їх посадовими і службовими особами, підприємствами, установами,
організаціями незалежно від форми власності, громадськими об’єднаннями та
міжнародними організаціями, делегує представників до органів державної влади;
2) захищає
професійні права адвокатів та забезпечує гарантії адвокатської діяльності;
3) забезпечує
високий професійний рівень адвокатів України;
4) забезпечує
доступ та відкритість інформації стосовно адвокатів України;
5) виконує інші
функції відповідно до Закону [1].
Тобто, цей
орган покликаний об'єднати всіх адвокатів України в єдину організацію, що буде
служити гарантією незалежної діяльності адвокатури в нашій країні, забезпечити
обмін досвідом та підвищення професійного рівня адвокатів шляхом їх
безпосереднього взаємозвязку та спілкування.
В ст. 45 Закону
визначено і її правовий, організаційний статус, основні засади створення,
функціонування, тощо. Зокрема зазначено, що:
·
Національна
асоціація адвокатів України є юридичною особою та діє через організаційні форми
адвокатського самоврядування, передбачені цим Законом.
·
Національна
асоціація адвокатів України утворюється з’їздом адвокатів України та не може
бути реорганізована.
·
Ліквідація
Національної асоціації адвокатів України може бути здійснена лише на підставі
закону.
·
Статут
Національної асоціації адвокатів України затверджується з’їздом адвокатів
України та є її установчим документом [1].
Відповідно ми
розуміємо, що основними принципами діяльності НААУ є: верховенство
права; пріоритет суспільних інтересів; аполітичність; законність; самоврядування;
незалежність; демократичність;
прозорість та відкритість; самостійність; професіоналізм;
рівноправність; виборність та підзвітність органів адвокатського
самоврядування; гласність та публічність; обов’язковість для виконання рішень
органів адвокатського самоврядування; заборона втручання органів адвокатського
самоврядування у професійну діяльність адвоката [13].
Але якщо ми проаналізуємо схему адвокатського
самоврядування на сьогоднішній день, зокрема запропоновану адвокатським
об'єднанням «Головань і Партнери», то побачимо, що сама асоціація
тримається якось осторонь від усіх інших
структурних одиниць адвокатського самоврядування. В такому разі виникає питання
щодо її зв’язку із ними: на яких засадах він побудований, в якій формі
відбувається, яка відповідальність тощо. Хоча ці питання певним чином
врегульовує Статут Національної асоціація адвокатів України, прийнятий 17
листопада 2012 року [4]. НААУ є організатором, координатором і гарантом
діяльності всіх органів адвокатського самоврядування. Щодо регіональних — це
ради, конференції адвокатів, кваліфікаційно-дисциплінарні комісії адвокатури,
ревізійні комісії адвокатури. Національними органами самоврядування визначені
З`їзд адвокатів, Рада адвокатів України, Вища кваліфікаційно-дисциплінарна комісія
адвокатури, Вища ревізійна комісія адвокатури.
3.
Світовий досвід у питанні врегулювання адвокатського самоврядування.
Хоча для нашої країни створення асоціації, яка б на обов’язкових засадах
об’єднала адвокатів всієї країни, і є новелою законодавця, в більшості європейських країн
такий орган діє вже давно. Так, наприклад, Франція, Німеччина, Швейцарія, Норвегія, Словенія
свого часу створили подібні органи, при чому членство в єдиних національних
палатах адвокатів є обов’язковим. У цих державах виключена участь адвоката як в
судовому процесі, так і в досудовому слідстві, якщо цей адвокат не має
відповідного статусу належності до певної адвокатської корпорації, незалежно
від бажання обвинуваченого або підсудного.
Так, розглянемо в якості
прикладу Німеччину. Всі німецькі адвокати об’єднані на засадах обов’язкового
членства у Федеральну палату адвокатури Німеччини, яка має у своєму складі 28
територіальних палат. За своєю організаційно-правовою формою вона створена як
корпорація публічного права. Кожен юрист, що бажає займатися адвокатською практикою,
обов’язково має бути членом палати. Разом з тим, у Німеччині існують і
добровільні організації адвокатів, які додатково можуть здійснювати захист і
представництво професійних інтересів адвокатури, але вже у якості громадських
організацій [9].
В Словенії всі адвокати
реєструються Асоціацією адвокатів. Незалежних організацій юристів, які не є
членами Асоціації, не існує. Адвокатам не дозволяється практикувати в компаніях
з обмеженою відповідальністю. Виконувати правозахисні обов'язки можуть тільки
практикуючі адвокати, і тільки вони можуть бути членами юридичних контор. Кожна
контора має бути зареєстрована в Асоціації адвокатів Словенії, виконавчий
комітет якої уповноважений давати згоду на це. Згідно з законодавством про
юридичну професію, Асоціація вивчає проблеми адвокатської практики, сприяє
розвитку юридичної професійної діяльності, затверджує кодекс поведінки та ін.
Адвокати Франції об’єднані
по судових округах, в сфері діяльності кожного трибуналу вищої інстанції.
Незалежне професійне самоврядне об`єднання адвокатів зветься орденом адвокатів.
Близько 19 тис. французьких адвокатів об’єднано в 180 колегій, різних за кількістю
членів. Закон охороняє незалежність колегій, створює умови для успішного
функціонування, оскільки інститут адвокатури в цілому та її колегії
розглядаються у Французькій республіці, як один із важливих елементів правової
держави. Система самоврядування адвокатів Франції доповнюється на
загальнонаціональному рівні національною Радою колегій адвокатів, яка
користується правами юридичної особи та представляє професію адвоката в
державних органах і стежить за додержанням норм та звичаїв у адвокатській діяльності.
Цікавим є досвід Ізраїлю,
в якому особі, для того, щоб отримати право на заняття адвокатською діяльністю
потрібно стати членом Палати адвокатів. Діяльність адвокатури як такої в цій
країні регулюється Законом "Про Палату адвокатів", яка встановлює
правила діяльності адвокатів і здійснює контроль за додержанням його вимог [5].
Але, на мою думку, для
українського законодавця більш правильно було б перейняти досвід Сполучених
Штатів Америки. В 1878 році тут виникла Асоціація американських юристів (ААЮ) –
загальнонаціональна організація представників юридичної професії в Сполучених
Штатах. Її члени – це, головним чином, практикуючі адвокати, судді, судові
адміністратори, викладачі має рацію, юристи на державній службі, юристи,
безпосередньо не пов’язані з юридичною практикою (такі, як керівники
підприємств і державні посадовці) і студенти юридичних факультетів. Маючи в
2002 році більше 400 000 членів, зокрема понад 350 000 адвокатів, ААЮ –
найбільша в світі добровільна професійна асоціація. Вона давно виконує подвійну
функцію, захищаючи професійні і суспільні інтереси, а в її склад входить
приблизно половина всіх юристів, що практикують в Сполучених Штатах. Хоча реальні повноваження по прийому в
адвокатуру і заходам дисциплінарної дії по відношенню до юристів залишаються за
окремими штатами і іншими юрисдикціями США, ААЮ грає важливу роль у визначенні
етичних принципів професії шляхом розповсюдження своїх норм професійної
поведінки. ААЮ також виступає впливовою силою в питаннях, що відносяться до права
і юридичної професії, перед Конгресом і виконавчою владою у Вашингтоні [7].
Підсумовуючи все вище
сказане можна зробити висновки, що ідея створення Національної асоціації
адвокатів України існувала вже досить давно і, тим більше, була підкріплена
вимогами Ради Європи, але пройшла тривалий шлях до свого втілення у життя.
Більше того. досвід зарубіжних країн показує, що функціонування цього інституту
дає позитивні результати, але чи буде в умовах українського сьогодення покаже
лише час.
Список використаних джерел:
1.
Закон України «Про адвокатуру та
адвокатську діяльність»/ Верховна Рада
України; Закон від 05.07.2012 № 5076-VI
3.
Меморандум про концептуальні положення щодо реформування
законодавства про адвокатуру, погоджені Спілкою адвокатів України та Асоціацією
правників України// http://expert-ua.info/document/archiveuf/law5vgdci.htm
4.
Статут недержавної некомерційної організації «Національна
асоціація адвокатів України»/З’їзд адвокатів України; Рішення від 17.11.2012
5.
Адвокатура: історія і сучасність/ Святоцький О.Д.,
Медведчук В.В. – К.: Ін Юре. – 1997. – 320 с.
6.
Аналіз проектів законів України про адвокатуру та
адвокатську діяльність// Серія «Правовий аналіз». – 2007. - http://apps.americanbar.org/rol/publications/ukraine_analysis_draft_laws_on_the_bar_09_2007_ukr.pdf
7.
Асоціація американських юристів і юридична
освіта в Сполучених// http://law-edu.dp.ua/asociaciya-amerykanskyx-yurystiv-i-yurydychna-osvita-v-spoluchenyx.html
8.
Бойко П.А. Проект Асоціації адвокатів України
"Обличчя адвокатури"// http://www.uaa.org.ua/oblychya-advokatury
9.
Димитрова
М.В. Принцип
добровільності в контексті адвокатського самоврядування// http://www.stattionline.org.ua/index.php/politologiya/30-politika/1829-princip-dobrovilnosti-v-konteksti-advokatskogo-samovryaduvannya.html
10.
Коваль М. Чи потрібні Україні новий закон про адвокатуру
та закон про правову допомогу?// Юридична газета. – 16 червня 2005. - №11 (47).
11.
Кривицька Ю. Адвокатське самоврядування: проблеми,
перспективи, нововведення// Юридична газета. – 15 липня 2005. - №13 (49).
12.
Офіційний сайт Всеукраїнської громадської
організації «Асоціація правників України»// http://uba.ua/ukr/advocacy_reform/
13.
Офіційний сайт Національної асоціації адвокатів
України// http://www.unba.org.ua/about/
ПРОБЛЕМИ ЗАПОБІГАННЯ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОМУ ПІРАТСТВУ В УКРАЇНІ
Цвєткова Аліна Альбертівна
студентка 2 курсу
Економіко-правового факультету
Донецького національного
університету,
спеціальність «Правознавство»
На сьогодні інтелектуальне
піратство є одним з найпоширеніших порушень прав інтелектуальної власності в
Україні, що свідчить про недосконалість як системи захисту авторського права,
так і засобів протидії подібним неправомірним діянням на організаційному рівні.
Відтак будь-які суб’єкти економічних та правових відносин можуть стати жертвами
цього явища. Контрафактні або піратські товари представлені на ринку
електронікою, оборонними виробами, комплектуючими, програмним забезпеченням,
медикаментами тощо. Результатом виступають різного роду ризики і збитки,
включаючи вихід обладнання та інформаційних систем з ладу, проблеми з безпекою,
втрачений час, витрачені кошти і, в багатьох випадках, загроза людському
здоров’ю та життю.
Тому можна говорити, що
проблема піратства в сучасних відносинах є досить актуальною і підлягає
негайному вирішенню.
Термін «піратство» запозичений
з англійської мови (piracy) і означає порушення прав інтелектуальної власності,
а саме авторських і суміжних прав. Мета інтелектуального піратства, як правило,
- отримання прибутку шляхом відтворення, розповсюдження, копіювання або
будь-якого іншого використання творів або їх записів без дозволу автора,
виконавця, виробника фонограми (відеограми), організації мовлення або іншої
особи, якій такі права належать.
Щодо законодавчого закріплення
поняття «піратства», то у п. б) ст.50 Закону України «Про авторське право і
суміжні права» піратством у сфері авторського права і (або) суміжних прав
визначається опублікування, відтворення, ввезення на митну територію України,
вивезення з митної території України і розповсюдження контрафактних примірників
творів (у тому числі комп'ютерних програм і баз даних), фонограм, відеограм і
програм організацій мовлення [3].
Сьогодні масштаби «піратства» в
сфері інтелектуальної власності все більш ширяться і надіятися на їх зменшення
в ближчі роки немає підстав. Необхідні рішучі дії в цьому напряму. Зокрема,
потребує вдосконалення правове регулювання боротьби з інтелектуальним
піратством, бо законодавчі та інші заходи, що вживаються державою, поки що в
певних випадках не дозволяють вчасно й оперативно реагувати на подібні дії та
запобігати безпосередньо даному правопорушенню, а також його негативним
наслідкам. І, як зазначає О.А. Підопригора, так буде до тих пір, поки прибуток
від «піратства» буде перевищувати витрати на ухилення від відповідальності за
«піратство» [2, с. 23].
Зараз найбільш дієвими є
правові методи та засоби боротьби з інтелектуальним піратством, які засновані
на існуючій правовій базі стосовно охорони прав авторів на об’єкти
інтелектуальної власності. Наразі в Україні діють 10 спеціальних законів у
сфері інтелектуальної власності, зокрема «Про авторське
право i суміжні права», «Про
розповсюдження примiрникiв аудiовiзуальних творів, фонограм, відеограм,
комп'ютерних програм, баз даних», «Про
особливості державного регулювання діяльності суб'єктів господарювання,
пов'язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем
зчитування», «Про основні
засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності»; діють близько 100 підзаконних актів, також ратифіковано і введено в дію
декілька багатосторонніх міжнародних договорів, зокрема Бернської конвенції
(Паризький акт 1971 р.); Римської конвенції 1961 р.; Договорів ВОІВ про
авторське право 1996 р. тощо.
Хоча чинне законодавство
України про інтелектуальну власність в основному відповідає світовим
стандартам, проте воно не позбавлено окремих прогалин, суперечливих положень,
уразливих місць тощо. Наприклад, однією із найбільш серйозних є проблема
захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності. Нині існуюча система захисту
прав на об’єкти інтелектуальної власності малоефективна, не забезпечує
надійного і ефективного захисту, не досягає мети. Зараз в Україні кожний із
законів про інтелектуальну власність містить свою систему норм про захист того
чи іншого об’єкту. Норми цих законів не узгоджені між собою, інколи
суперечливі, малоефективні і не забезпечують належної охорони права
інтелектуальної власності [2, с. 28].
Якщо поглянути з точки зору
захисту, то всі об’єкти інтелектуальної власності рівні між собою. Тому, на
думку О.А. Підопригори, варто створити єдину систему норм для захисту всіх
об’єктів інтелектуальної власності. На сьогодні, як зазначає вчений, найбільш
досконалою є система норм для захисту прав на об’єкти авторського права і
суміжних прав. Проте і вона має свої недоліки, зумовлені принципами цивільного
права. Цивільно-правова відповідальність носить чисто компенсаційний характер –
відшкодування тільки завданих збитків. Цивільно-правова відповідальність майже
не виконує каральних функцій. В сучасних умовах зростання масштабів
правопорушення в сфері інтелектуальної власності обмежуватися тільки
відшкодуванням завданих збитків – означає лише стимулювати «піратство». Крім
того, цивільно-правова відповідальність має носити каральний характер майнового
змісту. Покарання має бути настільки серйозним, щоб могло відбити бажання у
правопорушника займатися цим видом діяльності назавжди [2, с. 28].
Тож для ефективної боротьби з
інтелектуальним піратством потрібно удосконалити чинне законодавство, у тому
числі необхідно створити жорсткі антипіратські закони, провести його
систематизацію [5, с. 313].
Важливе місце у вдосконаленні
законодавства посідає Державна служба інтелектуальної власності, діяльність
якої у цьому напрямку спрямована на адаптацію національного законодавства до
законодавства Європейського Союзу в зазначеній галузі, зокрема на подальше
внесення змін до книги четвертої Цивільного кодексу України. З цією метою
створено робочу групу, до якої увійшли співробітники Державної служби та
Державного підприємства «Український інститут промислової власності», а також
інші провідні фахівці галузі ІВ (науковці, представники судової системи та ін.)
[4, с. 5].
Також потребує уваги і не
останнє місце у процесі вдосконалення законодавства посідає і Кабінет Міністрів
України, що запропонував створити додатковий механізм боротьби із порушеннями
законних прав та інтересів осіб, яким належать права на об’єкти авторського
права та (або) суміжних прав. Відповідний законопроект «Про внесення змін до
Закону України «Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів,
фонограм, відеограм, комп’ютерних програм, баз даних» було схвалено 15 травня
2013 року. Метою розробки законопроекту є забезпечення правової охорони прав
авторів, виконавців, виробників фонограм (відеограм), комп’ютерних програм, баз
даних при розповсюдженні їх творів та виконань, подолання піратства та
поліпшення інвестиційного клімату в Україні. Слід зазначити, що прийняття
закону сприятиме удосконаленню процесу видачі контрольних марок. У кінцевому
результаті реалізація положень проекту Закону дозволить уникнути застосування
до України економічних санкцій, забезпечить ефективний захист прав
інтелектуальної власності і виконання Україною своїх міжнародних зобов’язань
[1, с. 69-70].
Таким чином, погоджуючись з
позицією О.А. Підопригори, визнається необхідність запровадити такі принципи
боротьби з інтелектуальним піратством, у межах яких цивільно-правова
відповідальність носила б каральний характер майнового змісту. Тобто у межах
ст.50 Закону України «Про авторське право та суміжні права» слід запровадити
більш жорсткі стягнення з правопорушника,
які б не тільки відшкодовували завдані збитки (п. б) ч.2 ст.50) або
стягували дохід, отриманий внаслідок порушення (п. в) ч. 2 ст. 50). А саме: вищезазначені стягнення повинні мати
місце наряду з виплатами компенсації у розмірі від 10 до 50000 мінімальних
заробітних плат (п. г) ч. 2 ст. 50), а не замість такої компенсації, як це
зазначено у п. г) ч. 2 ст. 50 ЗУ «Про авторське право та суміжні права». Тобто
це дійсно повинно завдавати обмежень майнового змісту. До того ж, вважається за
необхідне до п. 3 ст. 50 цього Закону внести зміни щодо збільшення розміру
відсотка штрафу, який суд може накласти своїм рішенням, з 10 відсотків до 20
відсотків і викласти ч. 3 ст. 50 у наступній редакції: «Суд може постановити
рішення про накладення на порушника штрафу у розмірі 20 відсотків суми, присудженої
судом на користь позивача. Сума штрафів передається у встановленому порядку до
Державного бюджету України».
Список використаних джерел:
1. Додаткові заходи Кабміну для боротьби з «піратами»
// Інтелектуальна власність. – 2013. – № 5. – С. 69-70.
2. Підопригора О.А. Окремі проблеми правової охорони інтелектуальної власності
в Україні / О.А. Підопригора // Вісник Хмельницького інституту регіонального
управління та права. Науковий часопис. – 2002. – № 2. – С. 23-28.
3. Про авторське право і суміжні права: Закон України від 23.12.1993 р. (у
редакції від 05.12.2012 р.) // Відомості
Верховної Ради України. – 1994. – № 13. – Ст. 64.
4. Річний звіт 2012 Державної служби інтелектуальної власності. – К., 2012. –
60 с.
5. Шакірова О.В. Захист прав інтелектуальної власності
в умовах євроінтеграції України / О.В. Шакірова // Науковий вісник
Національного університету ДПС України (економіка, право). – № 1 (52). – 2011.
– С. 310-315.
Немає коментарів:
Дописати коментар